Сегодня в смт Миколаївка 29.03.2024

"Випробовував хімічну зброю на кроликах" - 6 невідомих фактів з життя сатирика-байкаря Миколи Сарахана

Пройшло 9 днів як не стало поета-сатирика, байкаря 78-річного Миколи Сарахана з міста Калинівка Вінниччини.
Став відомим після того, як його удостоїли Всеукраїнської премії імені Степана Руданського за збірку байок та гуморесок "Чемерпільська відьма".

"Ще буквально два місяці тому говорили з ним про його книги. З бюджету ми виділили кошти на придбання книг письменників Вінниччини для бібліотек Калинівського району. Серед них - збірки Миколи Сарахана. Тепер вже рідні відберуть якусь частину видань для бібліотек. Українська книга повинна знаходити свою постійну адресу не тільки в бібліотеках, а приходити у кожний дім і збагачувати наш духовний світ", - говорить голова Калинівської ОТГ Василь Поліщук.
Загалом Микола Сарахан видав 11 поетичних сатирично-гумористичних збірок. Готував написати роман. Та лише встиг продумати сюжет.

"В основу сюжету вкладав службу в армії поблизу естонського міста Кохтла-Ярве, де був старшим санінструктором. Там вперше побачив як випробовують хімічну зброю на кроликах. Піддослідними стали 20 тварин. У їхній бік розбризкували отруту з ампул. За чверть часу лежали на траві напівмертві, тільки лапами дриґали, - говорив за життя Микола Сарахан. Але загалом роман хочу зробити лайфовим з переплетенням кількох сюжетних ліній. Головною героїнею мала стати дівчина, яку врятував на другому році служби. Тоді розміновували територію під містом Нарва. Мав поїхати в частину аби поповнити запас медикаментів. Зупинився біля хутора взяти води й сірників. Зустрів місцевого, в якого захворіла донька 14-річна Мільвіль. Оглянув їй живіт, визначив гангренозний апендицит. Службовою машиною відвіз до лікарні. Діагноз підтвердили й прооперували. Інакше могла померти".
Микола Сарахан мав дві вищі освіти. Вивчився на фельдшера, а за вісім років здобув омріяну професію журналіста. Все життя працював кореспондентом, заступником головного редактора районної газети. Останні роки - спецкором обласної газети "13 округ". Писав у всеукраїнські видання. Був лауреатом Всеукраїнської премії імені Степана Руданського та членом Національної Спілки журналістів та Вінницького куреня гумористів. Сам він родом з села Чемерпіль Гайворонського району, що на Кіровоградщині. Та судилось йому долею жити та творити на батьківщині Степана Руданського.
Миколу Сарахана поховали 26 січня в селі Лісова Лисіївка Калинівського району. Хоча сам родом з Кіровоградщини.
"У Лисіївці він починав свою кар'єру медика. Працював завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту, - пояснює донька Тетяна. - В день смерті папа показав фото, яке хотів би, щоб було на пам'ятнику. Там він молодий, красивий. Саме таким направили на роботу у Лисіївку після навчання. Останню його волю виконаємо без вагань, хоча у нього є безліч чудових світлин останніх років життя. Усі запам'ятаємо його з щирою усмішкою, тонким почуттям гумору, людиною, яка уміла згладити усі гострі кути в розмовах, людиною, яка відіграла велику роль у житті багатьох людей. Він умів надихати, він вчив мислити. Був справедливим і чесним. Не любив пліток і сам вчив говорити лише правду, якою б вона не була".

Микола Сарахан мав рак кишечника 4 стадії. Про хворобу дізнався за 7 днів до смерті.
"Папа відчував, що йому залишилось недовго, хоча не вірив, що у нього рак. В день смерті сказав: "моя свічка догорає…", а через сім годин пішов тихо-тихо. Перед цим попросив маму вийти з кімнати", - додає Тетяна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прислухалися баба жива. Хтось вигукнув: "Ну і що? То вмре". На цвинтарі мовили: "Хай Бог простить, закопуйте"
6 невідомих фактів про Миколу Сарахана
Мав феноменальну пам'ять. У будь-який час доби міг декламувати на пам'ять вірші відомих поетів України та Росії. Знав на пам'ять багато віршів Пушкіна, Маяковського, Єсєніна, Тичини, Рильського. Найбільше любив цитувати любовну лірику Некрасова. Школярем вперше почав писати власні вірші. Міг не прийти в школу, а сісти біля річки під мостом і писати щось своє.
Завжди ходив у діловому костюмі та краватці. Не було жодного дня, щоб він пішов на роботу не у костюмі. Коли приїздив додому, поспіхом брався до хатніх справ. Через це іноді забував переодягатись і міг поїхати на поле у костюмі та краватці.

Випробовував хімічну зброю на кроликах. Зі спогадів Миколи Сарахана: "В Радянському союзі замовчували випробовування хімічної зброї. Я був свідком цих подій. В армії був старшим санінструктором. Наш полк дислокувався на околиці естонського міста Кохтла-Ярве. То був 1966 рік. Літо. Викликали мене в штаб. Сказали, посилають на полігон у Калінінградську область. Гм, думаю, чого тільки один туди їду з усієї частини? Що там маю робити - не сказали. У перші дні нас там посадили за книжки - вчили, як випробовувати отруту на тваринах. На п'ятий день на полігон почали прибувати підрозділи хіміків із різних військових частин Прибалтійського військового округу. Із півсотні чоловік їх було. Наказали всім нам одягти захисні костюми, чоботи, рукавиці, протигази. Таке враження, що от-от війна почнеться, і будуть у ній замість куль класти людей хімічною зброєю. Із десяток військових у поле йшли з приладами, що вимірювали радіацію. Ті хіміки привезли ампули з "заріном" і "зоманом". Це рідини нервово-паралітичної дії. Без кольору й запаху. Літом отрута тримається в повітрі кілька годин, зимою - кілька днів. "Зоман" набагато сильніше діє на людину. Спочатку вона сильно пітніє, голова паморочиться, тече багато слини, непритомніє. А тоді вже розбиває параліч і людина помирає. Ці отрути можуть проникати з повітрям у будинки, в танки - всюди. Піддослідними стали 20 кроликів. Їх взяли, бо вони найспокійніші. Випустив - нікуди не тікають, пасуться. Найбільш рухливих припинали - вірьовку прив'язували до лапи. Командири наказали стати за 100 метрів від кроликів. У їхній бік почали розбризкувати розпилювачами за вітром ті смертельні речовини з ампул. Усі мовчки спостерігали 15 хвилин. Потім побігли до кроликів дивитися. Підходжу - лежать на траві напівмертві, паралізовані, тільки лапами дриґають. Кролів закопали прямо на полігоні і провели дезінфекцію".
Робив віники з проса "сорго", яким метуть у хатах. Це ремесло передалось йому від батьків. Зараз виготовленням віників займаються його земляки у його рідному селі Чемерпіль Гайворонського району, що на Кіровоградщині.

Вижив у смертельній аварії. Коли працював у районній газеті, їхав мотоциклом додому і зіткнувся з вантажівкою. В автотрощі вижив дивом, хоча за народною прикметою, якщо з ніг злітає взуття постраждала людина помирає.
Щодня підтягувався на турніку. Все казав молодим, що їм ще далеко до нього. Дорікав, що не займаються спортом. Натомість щоб їхати автобусом, ходив пішки 5 км на електричку. Лише останні місяці став слабким. Та попри все, казав: "хоч вже я старий, та в душі я все ж молодий". Любив бажати під час застілля іменникам цитатою Миколи Углова: "Жить без болезней. Лет до ста расти без старости".


Микола Сарахан у своїх байках та гуморесках викриває хабарників, ділків, казнокрадів. Сміється з ледарів, п'яниць, дурнів. Теми брав з життя. А от з особистих життєвих фактів ніколи не писав.
Збірку "Жертва акули" Микола Сарахан присвятив земляку-байкареві Микиті Годованцю до 115-ї річниці з дня його народження. Обидва родом із Гайворонського району Кіровоградщини.

По материалам: https://gazeta.ua/articles/necrology/_viprobovuvav-himichnu-zbroyu-na-krolikah-6-nevidomih-faktiv-z-zhittya-satirikabajkarya-mikoli-sarahana/1012088

Смотрите также